Зовсім не пам’ятаю, як сюди потрапив. Залишився останній спогад про нависаючу хмару, котра почала виливати всю себе додолу одразу в той момент, як я потрапив під накриття перону. Краплі рясно збивали весняний пил, створюючи смачний запах свіжості, котрої так не вистачало останніми днями. Далі такий звичний вагон третього класу, на щастя напівпорожній. Совість мучить за відсутність книги серед власних речей незважаючи на факт, що її не відкрив би тут – заряду нетбука має вистачити на всю поїздку. Досить неприємно знати кінцевий пункт прибуття, можна прорахувати всі події цього дня наперед. Давно вже не катався спонтанно, аби їхати. За цим і сумую. Хоча не так вже й погано усвідомлювати прибуття додому, коли не з’являвся там понад місяць. Чомусь це ідеальний проміжок часу: з меншим інтервалом відвідування дому поїздки туди стають рутинними, нецікавими. Ніхто не встигає як слід засумувати. У протилежному ж випадку настільки звикається самостійність (якою б вона не була – без грошей, з мінімальним запасом їжі, купою дрібних боргів), що втікати з її полону стає незручно й тоді дорога додому стає хмурою, сповнена безглуздих переживань, відчуття втрати чогось. Так-от, зараз ідеальний період. Тим паче, у самого от-от закінчаться гроші та їжа, а до заробітної платні ще тиждень довелось би терпіти. Та й за своїми сумувати почав з якогось дива…
Вікна лівої частини вагону плачуть, на швидкості краплини розтікаються по склу, утворюючи досить химерні візерунки. З правої сторони видніється сонце. Дерева затінюють новобудови у передмісті. Дерева, здається, імітують стовпи з лініями електродротів, ніби навмисно всовуючись поміж їх рядів. Їдемо 20хв, а вже третя зупинка. Мармизи новоприбулих пасажирів викликають посмішку своєю відразою при огляді вагону. Хотілося б бути їхнім гідом на деякий час. «Проходьте, у Вас місце №78. Ні-ні, на порожній ряд не можна, його займуть наступної зупинки. Саме так, он поміж тих бабусь-сумоїстів маєте законне сидіння. Що, туалет? Вам пощастило, йти далеко не треба. Одразу за Вами. Думаю, по запаху вже здогадались. Ось тільки води там немає, і зараз санітарна зона. А оскільки наш електропотяг підвищеного комфорту зупиняється щоп’ять хвилин, скрізь санітарна зона. Дякую, що обрали державного перевізника. Гарної поїздки. Якщо виникнуть запитання – прохання не звертатись, я не мав сну попередню ніч, тож цей маршрут є моїм шансом виспатись. Щасливої дороги.
Третина шляху позаду. Стає Спекотно. Душно і противно. Всі залипають. І я. Дивитись фільм на дзеркальному моніторі проти сонця – не дуже вдала ідея. Всі з нетерпінням чекають відправлення, коли вітер почне розгойдувати духоту всередині. Після цигарки сам відчуваю себе сигаретою. Шкіра гаряча, от-от почне відпадати лусочками попелу додолу. Кожен вдих розжарює прикурену голову, від цього робиться так нестерпно і виникає бажання вдихнути іще. Це тільки погіршує ситуацію. Здається, зараз докурюсь до фільтру. Або почну горіти, облитий звідусіль гарячими потоками повітря, немов бензином. Потяг починає рухатись. Легенький бриз наводить лад на маківці та під нею. Думки нормалізуються, я докурююсь і гашусь. А це ще навіть не літо, початок травня. Потрібно наряду з туалетами встановити кілька душових кабінок, аби не розтанути під час такої поїздки через місяць-півтора. Хоча всеодно там не буде води..